Історія Новопсковського краю. Кіндрат Булавін.

Заселятися наш край почав біля ста тисяч років назад. Свідченням цього є знайдені тут зроблені з кремнію вироби, за допомогою яких полювали на мамонтів. Заняттям давніх людей було спочатку мисливство і збір їстівних рослин. 6-7 тисяч років потому давні люди почали займатися скотарством і землеробством..3-5 тисяч років - жителі нашого краю навчилися виплавляти мідь і виготовляти вироби з неї. Кількість населення почала збільшуватись Знайдено також вироби з бронзи. 2700-2800 років тому навчилися робити вироби з заліза. В цей же період тут з'явилися кочові племена скіфів, потім сарматів. Десь тисячу років назад з'явилися племена алано-болгар , після них – печеніги, тюрки, потім – половці. Від половців залишились кам'яні баби.

Знайдена зброя часів Київської Русі свідчить про те, що сюди почали проникати русичі. Кочівники, які тут осіли ,шукали покровительства цієї сильної держави. 
У 1223 році територію нашого краю захопили татаро-монголи, які обезлюднили його. Він став називатися Диким полем. Тільки по Кальміуському шляху ( саклі), який проходив через наш край, по долині річки Борова, кримські татари робили набіги на Московську державу.
У 16-17 ст. Московська держава для захисту своїх південних кордонів почала будувати сторожові фортеці і укріплені лінії. В нашому краї їх споруджували по річках Сіверський Дінець, Айдар, Євсуг, Деркул. В 1650 р по р. Сіверський Дінець і Лугань почали ставити свої охоронні пікети запорозькі козаки. 

По території нашого краю проходив секретний шлях з Запорізької Січі на Дон. В селі Чорнухіно ( біля Алчевська) був склад продовольства і зброї для проїжджих козаків. Першими населеними пунктами в нашому краї, заснованими Московською державою, були: Білолуцьк, Закотне, Осиново, Сватове, Петрівка, Шульгінка. Заселяли ці містечка військові люди Московського царства ( стрільці) і українські та російські селяни, які втекли з кріпацької неволі. В цей же час на півдні області почали створювати перші населені пункти і донські козаки. Ще інтенсивніше заселення нашого краю відбувалося під час визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького.( 1648-1654 рр) . Після Білоцерківського договору ( 1651р) , коли польські магнати і шляхта почали повертатися на Україну, багато селян, козаків і міщан не бажали зоставатися під польсько-шляхетським гнітом, почали йти на землі, які в подальшому стали називатися слобідською Україною або Свобожанщиною , в склад якої входила північна частина Луганської області (в тому числі по р. Айдар).
Царський уряд, враховуючи, що українські переселенці створювали нові поселення на південь від Білогородської лінії і допомагали в боротьбі проти кримських татар, позитивно відносився до них. Одночасно він хотів взяти контроль над переселенцями. В числі 5 сформованих на території Слобідської України був Острогозький полк. Західні лінії його території пролягали вздовж річки Білої до впадання її в р. Айдар. В числі сотенних містечок були Білолуцьк, Старобільськ, Осинівка, Закотне та інші. 
Заселення необжитого краю продовжували запорізькі і донські козаки. Так донські козаки заснували станицю Новоайдар і ряд інших населених пунктів.
Серед потоку переселенців, які прибули на Слобідську Україну, лише незначна частина( в основному козацька старшина) мала рухоме майно. Багато ж селян і козаків прибували сюди пішки, не маючи з собою ніякого майна, навіть запасів одягу. Тому основна селянська козацька маса потрапляла в кабалу до багатих козаків відразу після прибуття на нове місто.
Московський уряд, захищаючи інтереси феодального класу – козацької старшини виділяло їй більшу кількість землі, грошової та іншої допомоги ніж іншим переселенцям.
Посилення закріпачення селян і рядових козаків старшиною і поміщиками, ріст феодально – кріпацького гніту, обмеження царизмом привілеїв привели рядових козаків породжували масове невдоволення, заворушення і селянсько – козацькі повстання на Слобідській Україні і на Дону. Жителі краю приймали в ній активну участь. Так, Слобідська Україна, стала другим, після Волги районом селянських повстань під час повстання під керівництвом Степана Разіна. Не пройшло й чотирьох десятиріч після розгрому повстанців під керівництвом Разіна, як спалахнуло нове потужне антифеодальне селянсько – козацьке повстання 1707 – 1709 р.р. Очолив його козачий сотник Трьохізбенської станиці (нині село Трьохізбенка, Славяносербського району) Кіндрат Опанасович Булавін.
Повстання почалось в Приайдар’ї. Безпосередньо причиною повстання були каральні дії загону Ю. Долгорукого, який був направлений Петром I для ліквідації самовільно заснованих поселень, а також пошуку і повернення поміщикам селян, які втекли із кріпацької неволі, « … указали мы но не вам без замедления ехать на Дон для сыску беглецов, которых неизлечить во всех козычьих городках переписать и с провожатыми, вместе и с деньгами и жонами выслать в теже города и места, откуда кто пришёл. А воров и забойцов, если где найдутся, имея, отсылать под караулом в Москву или Азов» говорилось в наказі Петра I князю Ю. Долгорукову. Вогнем і мечем почав виконувати цей наказ Долгорукий. І придонних козаків і селян – втікачів, які потрапляли до рук карателів били батогами, відрізали ноги і губи і відправляли на каторгу, вішали маленьких дітей, знущалися з дівчат і жінок, а козацькі містечка спалювали. Ці дії викликали ненависть не тільки в бідних козаків та селян – втікачів, а і багатих козаків у яких таким способом забирали майже дармову робочу силу.
Чутки про звірства карателів поширились по всій Слобідській Україні. Ще до прибуття карателів на Айдар багато втікачів сховались недалеко від Новоайдарського містечка в яру, радячись про те, як уникнути розправи. На цій нараді приймали участь К. О. Булавін, Отаман Староайдарського містечка С. Драний, козак Новоайдарського містечка Г. Банников та інші. Було вирішено розігнати каральний загін, а самого Ю. Долгорукого вбити.
В ніч на 9 жовтня 1707 року загін повстанців, який налічував близько 200 чоловік на чолі з К. Булавіним напав на карателів, що заночували в Шульгін ( нині село Шульгінка). Повстанці вбили Ю. Долгорукова, декількох дяків, підд’ячих і офіцерів, визволили близько трьох тисяч заарештованих втікачів. Одночасно вони захопили обоз, відібрали у козаків і солдат зброю та інше військове спорядження.
Покинувши трупи в вовчій ямі, булавинці залишили Шульгин – містечко і вирушили на північ. Загін багатих козаків, очолюваний Отаманом Лук’яновим, який було послано в погоню наздогнав повстанців недалеко від села Іванова Лука ( нині село Булавинівка ). Тут, на окраїні села відбувся бій. Повстанці, відстрілюючись, по першому льоду перейшли на праву сторону Айдару і сховалися в лісі, а багаті козаки спробували подолати річку на конях та з гарматами. Але лід не витримав їх і почав ламатися. Гармати потонули і з того часу місцеві жителі звуть цю частину річки Проваллям, а місце, де відбувся бій Січиною. 
На нараді, яка відбулася вночі, між булавинцями виник розкол. Одні хотіли полонити Булавіна і видати багатим козакам, інші хотіли продовжувати боротьбу. Булавін зрозумів, що вранці його загін зазнає поразки і дав своїм сподвижникам розійтися у різні сторони і чекати його з військом. Сам же він, з невеликим загоном козаків, вирушив на Запорізьку Січ за допомогою. Булавін мав надію, що запорізькі козаки йому допоможуть, але козацька старшина Запорізької Січі, в допомозі йому відмовила. Згодилися допомагати Булавіну лише бідні козаки. Їх зібралось близько 500 чоловік. З ними, а також з козаками і селянами втікачами, що приєднались до них по дорозі Булавін вирушає в Пристанське містечко на річку Хопер ( ліва притока Дону ). В це містечко, з усіх кінців Донського краю, з Поволж’я, з Лівобережної та Слобідської України почали стікатись повстанці. Зібравши й озброївши сильне військо Булавін на чолі нього рушає вниз по Хопру, потім Дону, захоплюючи містечка, поповнюючись козаками. Військом Булавіним були Паншин-містечко, Єсавулове містечко, столиця донського козацтва м. Черкаськ.
На придушення повстання царський уряд кинув величезну армію на чолі з братом Юрія Долгорукого Василем Долгоруким. Жорстоко розправилися царські сатрапи з повсталим народом. Багато козачих містечок було спалено, в боях убито 30 тисяч повстанців, 7 тисяч було закатовано. Сам Кіндрат Булавін був підло вбитий багатими козаками (по другій версії закінчив життя самогубством). Ось як описує письменник Дмитрій Петров ( Берюк) кінець булавінського повстання в романі «Кіндрат Булавін». «А по Дикому полі слались велетенські хмари чорного диму, ночами небо зловісно багряніло від пожеж, кров козацька зрошувала донські привільні, духмяні степи. Пол козацьких річках пливли плоти з віселицями. На них гойдалися на тремтливій хвилі повішені булавінці.
Хмари крилатих стерв’ятників, захмелівший на кровавому банкеті жорстоко бились літаючи над плотами. Мовчазні каравани страшних плотів, в супроводі хижих птахів, повільно пливли внизівя Дону, наганяючи всюди страх і жах. То гвардії майор князь Долгорукий вогнем і мечем подолав повстання. 
Всі містечка по Дінцю, Айдару, Деркулу, обох Колитвах, Ведмедиці, Хопру, Бузулуки і Іловлі були зруйновані і випалені…
… А тих, хто вцілів від страти Долгоруким, гинули від голоду і хвороб в спустошеному краї, на квітучому колись Дикому полі…
… Більше семи тисяч чоловік було закатовано в ті дні. Не жалів князь ні старих, ні жінок, ні дітей».
Не дивлячись на те, що повстання 1707-1709 рр. зазнало поразки, був нанесений відчутний удар по кріпосництву. В ньому з усією силою проявився братських союз донського і запорізьких козацтво, російського і українського селянства, воно сприяло зміцненню єдності пригнічених мас російського, українського та інших народів царської Росії в боротьбі проти самодержавного гніту.