В нас клятва єдина і воля єдина
Єдиний в нас клич і порив:
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою фашистських катів.
Про
Велику Вітчизняну війну ми лише чули від дорослих, читали в книгах, газетах.
Так, дуже багато часу минуло відтоді, як пролунали залпи салюту на честь
перемоги над лютим ворогом у цій війні.
Війна ... Уявила, яке це страхіття – і стало моторошно. Це - обірвані
мрії про майбутню професію, сподівання на довге і щасливе життя. Це - остання
посмішка, останній потиск руки, останній поцілунок, останній погляд найближчої, найдорожчої людини... Війна
обірвала спокій, мирне життя нашого народу. Затьмарила сонячне небо димом пожеж,
стала гірким болем від чорних похоронок, що тисячами приходили щодня. Скільки
крові пролито! Скільки сліз виплакано!
Дата
Дев'ятого травня наповнює наші серця гордістю за подвиг багатонаціонального
радянського народу , який виграв битву з фашизмом, і сумом: мільйони синів і
дочок Батьківщини назавжди залишились лежати в своїй і чужій землі.
Ні
я не знаю війни. Не знаю і не хочу
знати. Впевнена, що її не хотіли і ті, хто гинув не думаючи про смерть, про те,
що не побачать більше сонця, трави, не почують співу птахів, шелесту дерев...
Їх
було п’ятеро героїв – молодогвардійців, що загинули в місті Ровеньки Луганської
області у лютому 1943 – року. Дев'ятого травня 1965 – го року на місці
розстрілу молодогвардійців відбувся мітинг, присвячений відкриттю пам’ятника. У
верхній частині – зображений комсомольський значок і слова: "Тут у лютому
1943 – го року жахливо катовані молодогвардійці:
Олег
Кошовий
Люба
Шевцова
Семен
Остапенко
Віктор
Суботін
Дмитро
Огурцов
А нижче
написані такі слова: "...Але і мертві ми будемо жити в часточці вашого
великого щастя, адже ми вклали в нього своє життя..."
Про
мужність молодогвардійців в застінках фашистського гестапо в місті
Ровеньки розповідала вчителька Марія
Дмитрівна Попова: "За гратами ми бачили страхіття, муки і знущання над
людьми. Я не можу змовчати про геройство симпатичної дівчини, Люби Шевцової.
Всім нам Люба сказала, що її заарештували, як партизанку. Вона думала, що її
зразу розстріляють, як тільки виведуть із краснодонської тюрми. В Ровеньках Любу знов допитували і били. Вона знала, що
загине і одного разу нам сказала: "Передайте всім, що я люблю життя.
Попереду у радянської молоді ще не одна весна і не одна золота осінь. Буде ще
чисте, мирне небо над головою і світла зоряна ніч, буде все ще добре на нашій
дорогій Батьківщині."
Ось
камера де тримали Любу... Важкі оббиті залізом двері. Над ними на поламаній
обгорілій дошці на німецькій мові написано: "Залиш надію, кожен, хто сюди
потрапить." За дверима волога темна камера, підлога вимощена камінням.
Маленькі брудні віконця під самою
стелею. Закопчені чорні стіни покриті мохом та павутиною, зберегли для нащадків
послання: "Мама, я тебе зараз пригадала. Твоя Любаша. Прошу вибачити мене.
Забрали назавжди. Шевцова."
Вона
повинна була жити... Повинні були жити її товариші, шахтарі, яких скинули у
шурф шахти лише за те, що вони відмовились працювати на німців... Перелік цей
не можна вмістити в цілу книгу... І це жахливо. Адже мова йде про загиблих, які
могли б жити...Сім мільйонів українців віддали свої життя за свободу і
незалежність своєї Батьківщини. Хіба про це можна забути?
У
кожній родині зберігаються вицвілі від часу фотографії, пожовклі листи –
трикутники з фронту, похоронки на тих, хто ціною власного життя рятував життя
мільйонам.
Наш
священний обов’язок пам’ятати тих, хто захистив наше мирне сьогодні. Обеліски, пам’ятники, братські могили,
вулиці, площі названі на честь безсмертних. Ми, вдячні нащадки, пишемо
"Книгу пам'яті" – священну книгу минулого, яка повинна навчити і
сучасне, і майбутні покоління. І кожен із тих, хто записаний там, міг би
сказати Україні:
Я віддав свою кров,
Свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала,
Тополею в небо зросла.
Немає коментарів:
Дописати коментар